Обновлено 04.03.2023 Studentportal
Історія Польщі рясніє численними кривавими битвами. Польща, яка знаходиться в центрі Європи, і в силу свого географічного розташування була оточена ворогами та постійно перебувала в стані війни. Однак в історії Польщі є три битви які вплинули не тільки на розвиток подій в Польщі, а й на подальший хід усієї світової історії.
Серед цих доленосних битв – битви під Легницею, Віднем і Варшавою. Битви, в яких Польща стала на шляху іноземних агресорів та захистила Західну Європу від поневолення.
У цій статті ми розповімо про битву під Легницею.
Похід монголів на захід “до останнього моря”
Битва під Легницею сталася 9 квітня 1241 року і належить до епохи монгольських завоювань XIII століття. Ця битва, хоча і закінчилася поразкою польського війська, ознаменувала собою закінчення Західного походу монголів і припинення їх експансії до Західної Європи. Польські лицарі, склавши свої голови на полі битви, знекровили противника, підірвали його сили та змусили його відмовитися від подальшого просування до Європи й повернути назад.
Монгольська армія в ту епоху мала великий бойовий досвід підкорення практично всієї центральної Азії, відрізнялася залізною дисципліною, великою мобільністю (вершники на добу могли долати по 100 км) і володіла передовими облоговими технологіями. Все це робило монголів надзвичайно сильними, грізними та практично непереможними противниками.
У 1236 року онук Чингісхана Батий (Бату) разом з одним із найталановитіших полководців Субудаєм очолюють вторгнення до західних земель – в Європу. Цей похід монголи називали “походом до останнього моря” (Атлантичного океану), в якому вони зможуть омити ноги монгольських коней. На ділі ж монголи до моря так і не дійшли, спіткнувшись об вістря списів польських лицарів. Відповідно, омити ноги монгольським коням в морі так і не вдалося.
На початку походу монгольськими завойовниками була розгромлена Волзька Булгарія, розбиті й розсіяні грізні половецькі орди.
Рухаючись далі на захід, монголам, що скористалися феодальними чварами на Русі, вдалося розгромити війська руських князівств – Володимирського, Рязанського, Смоленського, Київського, Галицького, Волинського.
Використовуючи передову облогову техніку, монголами були взято приступом, розграбовано та спалено багато руських міст, вся підкорена територія була буквально перетворена в безплідну пустелю. Піддавши Русь вогню, мечу й пограбуванню, монголи через карпатські перевали хлинули до Польщі.
Починаючи ще з XII століття Польща, як і Русь, переживала важкий період феодальної роздробленості. Країна була поділена на декілька князівств, на чолі яких знаходилися постійно конкуруючі між собою князі.
Постійні міжусобні конфлікти знесилювали їх і створювали сприятливі умови для іноземного вторгнення, чим згодом монголи й змогли скористатися. Єдиної, централізованої держави під управлінням монарха, як такої не існувало, що, в свою чергу, послаблювало обороноздатність усіх польських земель.
Монгольське вторгнення до Польщі
Наприкінці грудня 1240 року монгольські частини в складі окремого корпусу під керівництвом хана Орду-Ічена – онука сумнозвісного Чингісхана, подолавши карпатські перевали, спрямовується до Польщі. На думку істориків, сили агресорів складалися з трьох туменів (близько 30 тис. чоловік). Сіючи на своєму шляху смерть, руйнування й розорення, монголи в січні 1241 р. штурмом беруть міста Люблін і Завихост. У лютому приступом узяли розграбований і спалений Сандомир.
З метою дати відсіч загарбникам назустріч монголам виступає лицарське ополчення під керівництвом краківського воєводи Володимира (Влоджімежа). 13 лютого 1241 р. біля селища Турсько-Вельське відбувається перша велика битва на польській землі між християнами та монголами.
На початку битви важко броньованим польським лицарям, які використовували європейську тактику потужного таранного удару, вдалося порушити бойові порядки противника і перекинути його сили, а після – змусили монголів тікати і навіть змогли звільнити бранців.
Однак цей відступ був лише улюбленим обманним маневром монголів – з подібною тактикою польськии лицарям досі стикатися не доводилося. Поляки, які звикли битися за європейськими лицарськими правилами, коли цінувалася особиста відвага і мужність, просто були не готові до такого бою.
Завдяки залізній дисципліні, ефективній тактиці та узгодженості дій, монголам вдалося вдало контратакувати супротивника і зруйнувати лад польських лицарів. В результаті битви монголи здобули перевагу, а польський загін був розгромлений і зазнав великих втрат.
Наступний великий бій стався 18 березня 1241 р. під Хмільником. У цій битві зійшлися об’єднані сили малопольських і сандомирських лицарів під загальним керівництвом краківського воєводи Володимира (Влоджімежа) і воєводи сандомирського Пакослава.
В ході цієї битви монголи знову використовували свій улюблений прийом помилкової втечі з поля бою, який допоміг їм успішно контратакувати супротивника й розгромити його в цій битві. Польські воєначальники Володимир і Пакослав разом із численними польськими лицарями героїчно загинули в цій битві. В результаті, дорога на Краків для монголів виявилася відкритою.
Після поразки польської армії під Хмільником серед польського населення стала поширюватися паніка, Краків був залишений своїми мешканцями і 21 березня монголи входять до Кракова грабують, плюндрують та спалюють його.
Наступ на Сілезію
Розграбувавши і спаливши Малопольщу, на початку квітня монголи прийняли рішення далі рухатися на Сілезію, що була на той час однією з найбагатших земель Польщі. Прориваючись з боями, монголи нестримно рухалися до столиці Нижньої Сілезії – багатющого міста Вроцлава, що знаходиться на перетині торгових шляхів.
Правителем Нижньої Сілезії на той період був князь Генріх II, котрий мав прізвисько Побожний (1196 – 1241 рр.). Про цього князя літописці говорили, що він був ідеалом істинного лицаря, глибоко віруючого християнина, благочестивого, справедливого й мудрого правителя.
Князь Сілезії, перед обличчям нової небезпеки, в спішному порядку став мобілізувати під своїм керівництвом сили для відсічі загарбникам. На жаль, на його прохання про допомогу монархи Західної Європи не відгукнулися, адже були зайняті внутрішніми міжусобицями та чварами.
Під прапори Генріха II, на яких був зображений чорний сілезький орел на золотому тлі, крім його власних військ, стали вцілілі після перших боїв із монголами загони малопольських лицарів.
Також до князя Сілезії приєдналися контингенти з Верхньої Сілезії, лицарі з Моравії, а також хрестоносці – французькі тамплієри, іоаніти і лицарі Тевтонського ордена. В цілому сили поляків, на думку істориків, становили від 4 до 8 тисяч воїнів. Сили монголів дослідниками оцінюються по-різному: від 10 до 20 тисяч. У будь-якому випадку сили монголів мали значну чисельну перевагу.
Генріх прийняв рішення прийняти бій у відкритому полі, покладаючись на потужний удар своєї лицарської кінноти, і тому покинув Вроцлав і передислокувався до міста Легніца, що розташоване на 60 км західніше.
Монголи, підійшовши до Вроцлава, спробували з ходу штурмувати місто, однак захисникам міста вдалося відбити атаки нападників. Аби не допустити витрати часу на облогу, Орду-Ічен прийняв рішення припинити штурм міста і продовжувати наступ.
Вирішальна битва під Легницею
9 квітня монголи виявили польське військо у Легниці. Побачивши один одного, противники стали готуватися до битви й почали розгортати бойові порядки. Польське військо було розділене на чотири частини.
Загонами Нижньої Сілезії керував сам князь Генріх II, іноземним контингентом (тамплієри, іоаніти, тевтонські і моравські лицарі) командував чеський князь Болеслав, уцілілих в попередніх битвах лицарів з Малої Польщі вів в бій Суліслав – брат загиблого воєводи краківського, загонами лицарів з Верхньої Сілезії командував Мешко II, князь Опольський.
Монголи також розділили військо на чотири загони, з яких три були розміщені по фронту. Четвертий загін, найсильніший і найчисленніший, що складався з добре озброєних броньованих вершників, був розташований в засідці на правому фланзі монгольського війська.
Битва розпочалася із взаємного обстрілу лучників, що випускають в сторону противника хмари стріл. В процесі обстрілу монголи встановили димову завісу, що стало несподіванкою для поляків, які не стикалися досі з подібним тактичним прийомом.
Проте, не дивлячись на це, польські лицарі вирішили атакувати противника, щільно прихованого за клубами диму. Європейська військова тактика того часу передбачала потужний таранний удар лицарської кінноти, що проламував на повному скаку бойові порядки противника. Як правило, після такої атаки результат битви був вирішений наперед. Лавина закутих у залізо лицарів змітала на своєму шляху сили ворога.
Керуючись бойовим досвідом, поляки кинулися в атаку зі списами наперевагу і на повному скаку врізалися в, оповиті димом, монгольські полки. Атака фактично проводилася в сліпу через щільну димову завісу. Передові монгольські полки були зім’яті і, не витримавши потужного удару лицарської кінноти, противник став відступати.
Окрилені успіхом, лицарі переслідували відступаючих монголів, не підозрюючи, що це обманний маневр. Хибний відступ був одним із улюблених тактичних прийомів монголів, ще невідомим на той час в Європі. Цей маневр був відпрацьований і відточений монголами до досконалості.
За сигналом монголи розвернулися в сторону поляків і несподівано контратакували розтягнуті сили лицарів. Одночасно важка монгольська кіннота, яка перебувала до цього часу в засідці, завдає потужного удару в незахищений лівий фланг польського війська.
Неочікуючи раптового флангового удару, польські загони були зім’яті противником, що викликало дестабілізацію польського війська. Чеський князь Болеслав з усім своїм загоном героїчно загинув. Князь Опольський Мешко, злякавшись, дав сигнал відступу своїм загонам і в спішному порядку став виводити їх з поля бою. Таким чином, частина польського війська під проводом Генріха, що продовжувала битву з ворогом, була залишена напризволяще.
Втеча Мешка підірвала сили поляків і, таким чином, призвела до розгрому всього війська християн. До того ж, на думку істориків, в цій битві монголи вперше в історії Європи застосували хімічну зброю – бойові отруйні гази. Літописці вказують на те, що в сторону польського війська був випущений якийсь задушливий смердючий отруйний дим, від якого лицарі задихалися, непритомніли і не були в змозі битися.
Князь Генріх, котрий бився до кінця, поранений і знесилений був скинутий монголами з коня і у важкому стані взятий в полон. Вже після битви монголи наказали йому стати на коліна і віддати шану останкам загиблого знатного монгола. Гордість, лицарська честь і гідність не дозволили польському князю підкоритися і, на знак помсти, розлючені монголи відрубали йому голову, а тіло викинули. Згодом відрубану голову князя Генріха Орду-Ічен підніс в дар хану Батию.
В результаті битви польське військо зазнало поразки, практично вся їхня армія героїчно полягла на полі бою, однак перемога для монголів виявилася пірровою і надто дорого обійшлася загарбникам.
Монголи, що зазнали катастрофічних втрат в битві під Легницею далі вже не могли наступати – у них просто не залишалося на це сил. Тому монгольський ватажок Орду-Ічен приймає рішення повертати військо і з рештою незначними силами йти до Угорщини на з’єднання з основним монгольським військом Батия.
А про те, як надалі склалася б історія Західної Європи, якби польські лицарі не зупинили монголів, ми можемо лише здогадуватися.
Пам’ять
У 1242 році на місці битви, де було виявлено тіло князя Генріха, його вдовою княгинею Анною було закладено костел Святої Трійці. Зараз в ньому розташовується експозиція музею Легницької битви.
На згадку про героїчну й славну загибель Генріх II був офіційно оголошений католицькою церквою Слугою Божим. Цей титул в католицизмі присвоюється людині перед зарахуванням до лику святих.
У 2017 році було запущено збір необхідних документів з метою канонізації і подальшого зарахування князя Генріха II до лику католицьких святих.
Sergiusz Rozumny
Стилістична редакція – StudentPortal
