Обновлено 28.03.2024 Studentportal
Hej! Хто Polak, на bagnety! – Гей! Хто поляк, у багнети!
Польська патріотична пісня „Варшав’янка” 1831 р.
«Hej! Хто Polak, na bagnety! – Гей, хто поляк, на багнети! Це слова із старовинної польської патріотичної пісні „Варшав’янка”, яка була символом польського повстання 1831 року, жорстоко придушеного військами російського царя Миколи I.
І в 1920 році в битві біля стін польської столиці ці слова залунали знову, надихаючи серця поляків і піднімаючи їх на бій із більшовиками.
Героїчна перемога під Варшавою радикальним чином змінила подальший хід радянсько-польської війни та дозволила зберегти знову здобуту незалежність відродженої польської держави.
Ця перемога також перекреслила плани більшовиків в наступі на Європу та встановлення у ній комуністичного режиму.
У серпні 1920 року польське військове керівництво, усвідомлюючи катастрофу, що насувається, не сподівалося на долю і не сиділо, склавши руки.
Перебуваючи в критичній ситуації на порозі передбачуваної катастрофи, начальником польського Генерального Штабу Тадеушем Розвадовським був розроблений стратегічний план контрнаступу.
План Розвадовського передбачав потужні концентровані таранні удари по тилах у фланги противнику.
Удари планувалося завдавати в першу чергу на стиках великих бойових підрозділів РСЧА (Робітничо-Селянської Червоної Армії).
Західний Фронт більшовиків, що знаходився на вістрі атаки, був надмірно розтягнутий і віддалений від своїх тилів, а стики між його дивізіями якраз і були найуразливішим місцем.
Як згодом показала історія, план Розвадовського був справжнім шедевром стратегії та військового мистецтва.
Таким чином, 6 серпня згідно з наказом 8358/III було проведено грандіозне перегрупування польських частин та з підрозділів військ 3-ї та 4-ї армій Центрального Фронту сформовано два ударні угруповання для завдання контрудара по більшовиках. Дані ударні угруповання складалися з п’яти дивізій, що дислокувалися на межі річки Вепш.
План контрнаступу був блискуче здійснений та реалізований Верховним головнокомандувачем Війська Польського маршалом Юзефом Пілсудським, який взяв на себе безпосереднє командування ударними групами.
Епохальна битва за Варшаву розпочалася 13 серпня 1920 року. Відтепер, як це буває на війні, події стали розвиватися з блискавичною швидкістю.
Використовуючи чисельну перевагу, частинам Західного Фронту Червоної Армії під командуванням Михайла Тухачевського вдалося зламати польську оборону і оволодіти містом Радзімін, що розташовано лише за 23 км від столиці Польщі.
Виснажені та знекровлені польські підрозділи відійшли на рубіж другої лінії оборони, щоб тут стояти на смерть перед нестримно наступаючим противником.
14 серпня, для запобігання подальшому просуванню більшовиків, 5-а польська армія, очолювана генералом Владиславом Сікорським, завдала потужного флангового контрудару встик між підрозділами наступаючих 3-ї та 15-ї армій РСЧА. У лихій атаці поляки змогли зім’яти опір противника, зайняти плацдарм і просунутися вглиб на кілька кілометрів.
Саме на 5-у армію Сікорського покладалося завдання першого потужного удару по противнику. Наказ начальника Генерального Штабу Тадеуша Розвадовського закінчувався такими словами: „ноги та мужність польського піхотинця принесуть нам перемогу”.
15 серпня потужною контратакою в тил противника полякам вдалося відбити захоплені напередодні більшовиками Радзимін та Цеханув, розташовані у тилу 4-ї армії РСЧА. Саме в Цехануві знаходився штаб 4-ї армії “червоних”, перед якою було поставлено основне бойове завдання охопити польську столицю із заходу та наступний штурм Варшави.
При штурмі Цеханува одна з двох радіостанцій більшовиків була пошкоджена, і як результат – радіозв’язок між штабом Західного Фронту, що дислокувався в Мінську та штабом 4-ї армії було порушено. Польським контррозвідникам з команди Яна Ковалевського вдалося прийняти та розшифрувати наказ Михайла Тухачевського про негайний контрудар по частинами 5-ї польської армії генерала Сікорського.
Налаштувавшись на частоту другого уцілілого радіопередавача “червоних”, польські радисти розпочали власну радіогру.
Вони безперервно передавали в ефір … тексти католицьких молитов, „засмічуючи ефір”, і тим самим перешкоджали отриманню радіограм зі штабу Західного Фронту, що дезорганізувало і збентежило командування більшовиків.
В результаті все це призвело до хаосу і плутанини в управлінні 4-ї армії РСЧА, наказ радянського керівництва про негайний контрудар так і не був отриманий і контрнаступ більшовиків не відбулося.
Через роки, вже будучи Маршалом СРСР, Тухачевський у своїх мемуарах провину за катастрофу під Варшавою покладе саме на командування 4-ї армії, засуджуючи його за „безглузді дії”, а блискучу роботу польських контррозвідників назвав просто „везінням”.
16 серпня два ударні угруповання під керівництвом маршала Юзефа Пілсудського завдали вирішального контрудару по підрозділами «червоних». Сконцентрувавши на вузькій ділянці фронту потужне угруповання, що перевищувало сили противника вдвічі, польські частини проломили фронт 16-ї армії РСЧА і повністю знищили її фланг. Внаслідок контрудара польські сили вийшли в тил підрозділам Червоної Армії, які наступали на Варшаву.
17 серпня підрозділи бойової групи Пілсудського вийшли на шосейну магістраль Брест – Варшава, і тим самим перерізали логістичні комунікації більшовиків. Цей блискучий маневр спричинив загрозу повного оточення всіх частин Західного Фронту Тухачевського, що знаходилися під Варшавою.
За короткий проміжок часу несподівано для більшовиків ситуація змінилася докорінно і над Червоною Армією нависла реальна загроза катастрофи, яка невблаганно наближалася. Під шаленим натиском польських сил, побоюючись оточення, частини “червоних” почали безладно відступати. Західний Фронт РСЧА впав. Це був розгром, це була катастрофа, що спочатку не укладалися у свідомості радянського військового керівництва.
18 серпня вже всі підрозділи Війська Польського кинулися в стрімкий контрнаступ і невблаганно рвалися на схід, переслідуючи супротивника, що безладно відступав. Зупинити цю смертоносну лавину, яка на них насувалася, більшовики вже не були в силах.
19 серпня окрилені успіхом поляки звільнили Брест, а 23 серпня вони зайняли та очистили від супротивника Білосток. Шлях на Білорусь виявився відкритим.
Ми гордо, ми сміливо в бій ідемо…
“Мы – красные кавалеристы, И про нас
Былинники речистые Ведут рассказ:
О том, как в ночи ясные, О том, как в дни ненастные
Мы гордо, мы смело в бой идем… “
Марш Будьонного
Саме так і співалося в радянських піснях, про те, як у хвацькій кавалерійській атаці на швидконогих скакунах, непереможні червоні кавалеристи-будьонівці гордо і сміливо йшли в бій, а на вістрях своїх шабель вони несли звільнення пригніченому світовому пролетаріату.
А тим часом на південному напрямку війська Південно-Західного Фронту РСЧА під командуванням Олександра Єгорова все також безуспішно намагалися опанувати Львів. Радянське верховне командування розуміло першорядну важливість удару на Варшаву, тому ще 11 серпня було віддано наказ про передислокацію 12-ї загальновійськової та Першої Кінної Армії для зміцнення Західного Фронту Тухачевського.
Незважаючи на це, військовий комісар Південно-Західного Фронту Йосип Сталін, який входив у верховне керівництво Радянської держави, передбачаючи загрозу, що насувалася, всіляко відтягував і перешкоджав виконанню цього згубного, на його думку, наказу. Мабуть, тут майбутній радянський лідер дотримувався ради римського імператора Октавіана Августа: “поспішай повільно”.
Варто зазначити, що Йосип Віссаріонович взагалі мав власну думку щодо будівництва “світлого майбутнього” для пригнобленого пролетаріату і не поділяв ідеї світової революції більшовицьких лідерів Володимира Леніна та Лева Троцького. На думку Сталіна, насамперед доцільним було приєднання до Росії територій Волині та Галичини, а не авантюрні та ризиковані походи на Варшаву та Берлін.
Як результат, лише 21 серпня Перша Кінна Армія Семена Будьонного неспішно висунулася на північ у варшавському напрямку, а 12-а армія взагалі не виступила, так і залишившись на своїх позиціях під Львовом!
І лише 30 серпня завзяті “червоні кавалеристи-будьонівці” нарешті прибули до району бойових дій біля міста Замість. Там у грандіозній битві під селом Комаровим вони зійшлися з польськими уланами 1-ї кавалерійської дивізії під командуванням полковника Юліуша Руммеля. У світову історію ця битва увійшла, як остання велика кавалерійська битва.
Завдяки хоробрості, відвазі та вмілим діям польських уланів, а також тактичному таланту їхнього командира, битва під Комаровим закінчилася катастрофічною поразкою елітної та “легендарної” Першої Кінної Армії, якій ледве вдалося уникнути оточення та повного розгрому. Саме під Комаровим був розвіяний міф про славних і непереможних «конармійців-будьонівців». Весь такий молодецький наступальний порив, який оспівувався в бравурних маршах «лихих червоних героїв», якось відразу знітився.
Высоко в небе ясном Вьется алый стяг.
Мы мчимся на конях Туда, где виден враг.
И в битве упоительной Лавиною стремительной:
Даешь Варшаву! Даёшь Берлин!
Марш Будьонного
І як показала історія, «дати Варшаву в битве упоительной» Семену Михайловичу Будьонному так і не вдалося. А як же все-таки відчайдушно і хвацько починалося…
Залишкам північного флангу вщент розгромленого Західного Фронту більшовиків з числа 4-ї, 15-ї армії і 3-го кавалерійського корпусу з величезними втратами все ж таки вдалося прорватися в Східну Пруссію, де вони були пізніше інтерновані німцями.
Саме ця ударна армійська група за стратегічним задумом горе-генія Тухачевського мала штурмувати Варшаву і після взяття польської столиці переможним маршем тріумфально продефілювати її вулицями.
А в результаті ця деморалізована орда в лаптях і рваних чоботях блискаючи голими п’ятами, панічно бігла від її стін.
Як видно, Пані Історія не погодилася з грандіозними планами «червоного» стратега і зволила розпорядитися по-своєму…
„Пам’ятають польські пани, конармійські наші мечі…”
„На Дону и в Замостье Тлеют белые кости,
Над костями шумят ветерки. Помнят псы-атаманы,
Помнят польские паны Конармейские наши клинки…”
Пісня Першої Кінної Армії
Ця бравурна пісня була написана радянськими пропагандистами-фантастами після війни. У ній оспівуються неіснуючі „подвиги” червоних кавалеристів Першої Кінної Армії, щоб хоч якось підсолодити гіркоту їхньої поразки в Польщі.
Ось тільки напрошується питання: а чиї ж все-таки кістки біліють у Замості і над чиїми кістками шуміли вітерці? І що ж польські пани? А ось польські пани якраз і пам’ятають про те, як вони хвацько рубали вдалих конармійців своїми мечами.
У битві під Варшавою Військо Польське завдало катастрофічної поразки Червоної Армії. Переможний марш більшовиків на Захід обернувся для них повним фіаско та грандіозним розгромом.
Точні втрати “бійців за щастя трудового народу” у битві під Варшавою досі залишаються невідомими. Історики називають найнижчі та приблизні цифри втрат більшовиків. На їхню думку, 25 000 червоноармійців загинули, близько 60 000 опинилися в полоні, а 45 000 людей інтернувала німецька сторона з території Східної Пруссії. Кількість зниклих безвісти не підлягає підрахунку і до сьогодні.
Крім людських жертв “Чудо на Віслі” для Червоної Армії обернулося наступними втратами: було втрачено 231 гармата, 1023 кулемети, тисячі коней, автомобілі та броньовики, а також спорядження, боєприпаси та амуніція.
Відповідальність за катастрофу під Варшавою Тухачевський переклав на командування 4-ї армії РСЧА та особисто на комісара Південно-Західного Фронту Йосипа Сталіна. Тухачевський вважав, що саме товариш Сталін саботував та перешкоджав виконанню наказу верховного головнокомандування про передислокацію 12-ї та 1-ї Кінної Армії для зміцнення військ Західного Фронту. Свою провину радянський “Червоний Наполеон”, як іменували Тухачевського, у провалі операції категорично не визнавав і всіляко відкидав.
Навпаки, видатні радянські воєначальники (Ворошилов, Будьонний, Тимошенко, Голіков, Шапошников) покладали відповідальність за розгром саме на Тухачевського, звинувачуючи його в бездарному і невмілому керівництві, тактичних і стратегічних прорахунках, якими і змогло вміло скористатися польське командування. Саме ці командири, які тоді підтримали Сталіна, і пережили фатальний 1937 рік, коли в СРСР відбулася „чистка” командного складу на чолі з самі Тухачевським.
Втрати Війська Польського у Варшавській битві склали вбитими 4500 солдатів, 22 000 поранено і близько 10 000 людей зникли безвісти.
Sic transit gloria mundi – так проходить мирська слава
“По курганам горбатым, По речным перекатам
Наша громкая слава прошла”
Пісня Першої Кінної Армії
“Sic transit gloria mundi”. У битві під Варшавою, що закінчилася розгромом і катастрофою для Червоної Армії, пройшла її “гучна слава”. Однак на цьому біди для більшовиків ще не скінчилися. Попереду назрівала битва на річці Неман, де вони знову скуштували “гіркоту поразки”.
Західний фронт Тухачевського був розгромлений і підрозділи Червоної Армії відкочувалися на територію Білорусії. Окрилені успіхом дивізії Війська Польського переслідували противника, що відступав, який зміг закріпитися лише на березі річки Неман, де і сталася остання битва радянсько-польської війни 1919 – 1921 року.
Ціною неймовірних зусиль, Тухачевському все ж таки вдалося перегрупувати підрозділи, що залишилися, до нього надійшли свіжі резерви і приєдналися інтерновані німцями зі Східної Пруссії залишки розгромлених під Варшавою бойових частин.
І щоб взяти реванш, відновити репутацію, що похитнулася, і змити пляму ганьби “червоний горе-Наполеон” готувався до відновлення активних бойових дій та масштабного контрнаступу.
Але польській армії вдалося перехопити ініціативу і завдати удару першою, зірвавши тим самим задуми противника. Під час битви на Німані Військо Польське знищило південний фланг Західного Фронту більшовиків. Над військами Тухачевського знову виникла реальна загроза розгрому та повного оточення у Білорусії. На обрії замаячив такий собі силует «Диво на Німані».
Однак на здійснення повного розгрому «червоних» сил і ресурсів у поляків уже просто не залишилося, їх дивізії були вкрай виснажені та втомлені.
Зважаючи на швидкий контрнаступ від стін Варшави, польські комунікації були розтягнуті, що створювало величезні труднощі в логістиці та постачанні.
Ведення бойових дій як з польської, так і з радянської сторони на даному етапі виявилося вже просто неможливим.
Враховуючи ці фактори, 12 жовтня 1920 між супротивниками було укладено тимчасове перемир’я.
Гармати замовкли, до справи підключилася дипломатія та політики сіли за стіл переговорів.
Переговори відбувалися у столиці нейтральної Латвії з осені 1920 року і тривали до початку весни 1921 року.
18 березня 1921 року польські та радянські дипломати підписали Ризький мирний договір, який завершив радянсько-польську війну 1919-1921 р.
На підставі цього договору Польщі, як країні, що отримала повну перемогу у цій війні, відійшли так звані Східні Креси (Kresy Wschodnie) – західні території України, Білорусії та Литви. Внаслідок укладеної угоди Польща отримала назад свої землі, якими вона володіла до Другого поділу Речі Посполитої 1793 року.
“Варшавська битва повернула стрілки більшовицького годинника назад…”
Британський історик та військовий теоретик. Ф. К. Фуллер
Значення та епохальні наслідки Варшавської битви 1920 р. були високо та гідно оцінені іноземними військовими експертами та фахівцями.
Французький генерал Луї Форі в одній зі своїх статей порівняв Варшавську битву з битвою під Віднем 1673: «Двісті років тому Польща біля стін Відня врятувала християнський світ від турецької небезпеки; 1920 року на Віслі та на Німані цей благородний народ знову послужив усьому цивілізованому світу, не отримавши належної оцінки”.
Відомий англійський історик та військовий теоретик. Ф. К. Фуллер у своїй книзі “Варшавська битва 1920 року” писав: “Захищаючи Європу від марксистської чуми, Варшавська битва повернула стрілки більшовицького годинника назад (…), зупинила потенційний спалах соціального невдоволення на Заході, практично звела нанівець експеримент більшовиків ”.
Англійський посол у Польщі лорд Едгар Вінцент д’Ебернон назвав Варшавську битву у своїй книзі „Вісімнадцятою вирішальною битвою у світовій історії”. Далі він писав:” Якби битва під Варшавою закінчилася перемогою більшовиків, тоді настав поворотний момент в історії, оскільки немає жодних сумнівів, що з падінням Варшави вся Центральна Європа була б відкрита перед комуністичним вторгненням…”
У ході грандіозної Варшавської битви польській армії вдалося не тільки запобігти загрозі, що нависла над своєю Батьківщиною, не тільки зупинити наступаючого ворога, але й зламавши його шалений натиск, розбити вщент та відкинути, змусивши його панічно відступати.
Завдяки розгрому Червоної Армії під Варшавою концепція „експорту революції”, яка була розроблена лідером більшовиків Володимиром Леніним на щастя для Європи, так і не здійснилася. Ця доктрина передбачала поширення революції, що сталася в одній країні, в даному випадку в Радянській Росії, на інші держави за допомогою військової інтервенції.
Але на шляху орд більшовиків опинилася Польща, яка подібно до міфічного Фенікса, відродилася після 123 років забуття.
Польща, яка перед загрозою небезпеки змогла відстояти не лише свою свободу і незалежність, а й зупинити наступальний порив свого агресивного сусіда.
Польща, яка не дозволила „експортування червоної революції” і вкотре врятувала Європу від навали завойовників зі Сходу.
Польща, яка продемонструвала всьому світу свою силу, стійкість, відвагу та славу своєї зброї!
Sergiusz Rozumny
Стилістична редакція —StudentPortal
